Прогулянка старовинним Черніговом

Під час моєї останньої подорожі до Києва я вирішила провести декілька годин у Чернігові. Вперше я була там ще минулого літа й не зважаючи на те, що тоді мені довелося їхати самій (ніхто не підтримав мою ідею), я залишилась дуже задоволена поїздкою. Будучи в Чернігові вдруге, я вже змогла спробувати себе в ролі екскурсовода, щоправда не знаю, наскільки добре це у мене вийшло :) З погодою нам трохи не пощастило, тому шкодую, що на цьому комп'ютері у мене нема світлин з попередньої подорожі, було б гарніше та яскравіше. Але постараюся довести, що Чернігів вартий того, щоб його відвідати навіть у сірий зимовий день :)

Чернігів відомий передусім своїми церквами (ну й звісно пивом, але я його не п'ю, тому на цю тему нічого не зможу написати) ;) Я десь читала, що у цьому місті знаходиться третина усіх пам'яток домонгольського періоду в Україні. Першою старовинною спорудою, яку я побачила у Чернігові, була П'ятницька церква. Вона була побудована у кінці 12 або на початку 13 сторіччя біля чернігівського торгу. У 17 сторіччі вона була відреставрована у стилі українського бароко й згодом люди почали відносити її саме до цього архітектурного стилю, хоча дослідники вказували, що вона може пам'ятати часи Київської Русі. 1941 року храм був майже повністю зруйнований німецькою бомбою. Під час відбудови виявилось, що П'ятницька церква не схожа на інші пам'ятки давньоруського періоду та що вона є представницею нового стилю, який сформувався наприкінці 12 сторіччя. Влітку бабуся, яка прибирала у церкві, розповіла мені детально про її історію. На жаль я з цього мало запам'ятала, але мені дуже приємно було таке доброзичливе ставлення до звичайної туристки :)

Найстарішим храм Чернігова (і водночас одним з найстаріших, що збереглися в Україні) є Спасо-Преображенський (відомий також як Спаський) собор, якого будівництво почалось у 1030-их роках. Він зберігся до наших часів майже повністю, але на його зовнішній вигляд чималий вплив мали пізніші перебудови. Зокрема вежі були добудовані лише у 18-19 сторіччях, а на місце давніх каплиць добудовано барокові тамбури. Мені досить важко уявити початковий вигляд собору та я навіть не здогадувалась, що наприклад вежі не є його оригінальною частиною - але це скоріш за все тому, що я зовсім не знавець архітектури. Цікаво, що у соборі похований князь Ігор Святославич, той самий, про якого писали у "Слові о полку Ігоревім".

Спаський собор розташований на чернігівському дитинці (Так у княжі часи називалась центральна, укріплена частина міста. У 14 сторіччі ця назва була замінена новою - кремль). Зараз дитинець схожий на затишний парк, у якому стоїть багато церков. Зі східного боку знаходиться Вал з 12 старовинними гарматами.

На цій фотографії можете побачити одну з вищезгаданих гармат та Катеринську церкву. Вона може й не дуже старовинна, як для Чернігова (була посвячена 1715 року), але є яскравим зразком української кам'яної архітектури Лівобережжя тих часів. До того ж, якщо будете йти у напрямку дитинця з центру міста по проспекту Мира, першою побачите саме Катеринську церкву. До 2006 року у ній знаходився музей, а останні 2 роки вона є діючим храмом УПЦ Київського Патріархату. На жаль, це стало причиною конфлікту між Київським та Московським патріархатами, який досі не було вирішено.

На дитинці знаходиться також досить нетиповий пам'ятник Тарасу Шевченку. Ми ж усі звикли до Шевченка у дозрілому віці, який стоїть сумний і задуманий над долею України (і обов'язково з вусами), адже такі пам'ятники можна побачити майже в кожному українському місті. А чернігівський Тарас Григорович молодий, може задуманий, але точно не сумний, і головне - при бажанні можна присісти біля Кобзаря й подивитись йому у очі :)

Інші пам'ятки стародавнього Чернігова розташовані вбільшості уздовж вул. Толстого. Особливо визначні Єлецький монастир 12 сторіччя, Іллінська церква (також 12 сторіччя) та Троїцький монастир, побудований у кінці 17 сторіччя. Але перш ніж подивитися усі старовинні споруди, варто звернути увагу також на цікаві житлові будинки у цьому районі міста. Коли я вперше була у Чернігові, мене дивувало те, що я не бачила жодних багатоповерхівок. Важко було повірити, що я знаходжуся у обласному центрі з 300 тис. мешканців. Але достатньо було зайти на дзвіницю Троїцького собору, щоб переконатися, що типова радянська архітектура у Чернігові таки є, але далеко від історичного центру. Завдяки цьому зберігається затишна атмосфера стародавнього міста з багатьма церквами й різноманітними українськими хатами :)

А на дзвіницю Троїцького собору варто зайти з багатьох причин. Ви побачите чудову панораму Чернігова та околиць міста, річку Десну, а крім того зможете трішки подзвонити дзвіночками :) Якщо ви були у Чернігові 26 лютого 2010 року й чули, що хтось дуже невміло намагається створити нову мелодію за допомогою декількох дзвіночків - скоріш за все це була я :)
Мені одного дня було достатньо, щоб подивитися найвідоміші пам'ятки міста, хоча напевно краще провести там 2-3 дні, щоб не доводилось поспішати. До Чернігова зручно добиратися на маршрутці зі станції метро Лісова (це кінцева Святошинсько-Броварської лінії). Маршрутки ходять доволі часто, а в Чернігові зупиняються біля готелю "Україна" - в самому центрі міста. Їхати всього півтора години, проїзд коштує 30 грн. Тому, якщо ви у Києві й у вас є трохи вільного часу - не забудьте з'їздити у Чернігів :)

Багато вражень від Києва та зовсім трішки політики

За останні 2 місяці я встигла побувати у Києві вже тричі та кожного разу збиралася написати щось цікаве у свій блоґ. Та мене зупиняли дві проблеми: по-перше, важко написати щось оригінальне про настільки велике та відоме місто. По-друге, мої зимові поїздки у столицю відбувались під час важливих політичних подій (два тури виборів та інавгурація нового президента), а мій блоґ мав бути абсолютно аполітичним. Та чим більше я тут пишу, тим менш вважаю доцільним дотримування чітких правил. Тому я вирішила більше не перейматися довжиною дописів, надмірною кількістю фотографій чи униканням політики - так буде природніше. Сподіваюся, що це не вплине негативно на ваші враження від цього блоґу :)


Майдан Незалежності - це перше, що асоціюється у мене з Києвом. Я досі пам'ятаю, як щодня дивилась новини, в яких більшість часу та уваги присвячувалося Помаранчевій Революції, як я вивчала перші українські слова... Так, гарні були часи, а я вже стаю сентиментальною... І якщо на початку 2005 року моєю заповітною мрією було просто потрапити в Україну, то через деякий час мені захотілося побачити її столицю й місце, з якого почалося моє захоплення. Я приїхала до Києва влітку 2007 року (тоді мені ще здавалося, що я знаходжуся дуже далеко на схід), сіла на метро на станції Вокзальна, вийшла на Хрещатику (чомусь я тоді вийшла на вулицю Інститутську), спустилася вниз і... "Невже це Майдан Незалежності?! Такий маленький?!"... Я згадала те, що бачила в новинах, порівняла з дійсністю та дійшла до висновку, що це те ж саме місце, просто в іншому масштабі. Переконалася, що по телебаченню все виглядає набагато більшим та ефективнішим, ніж воно є насправді. Не зважаючи на те, що мене тоді в Україні не було й на 5 років, що минули, я лишилась небайдужою до цього місця. 17 січня 2010, у день першого туру виборів, я гуляла Києвом під снігом, подивилась новорічну ялинку на Майдані й думала про те, що невідмінно щось закінчується.

Минули 3 тижні, минуло й розчарування результатами першого туру, які на жаль не могли мене здивувати... Та я знову приїхала до Києва, цього разу на цілих 3 дні. Мені вдалося подивитися між іншим університет, в якому я раніше збиралась вчитися (і ще рік назад була майже впевнена, що житиму й навчатимусь у Києві). Та я вірю, що зробила правильний вибір і не відчула жодного жалю, проходячи повз КНУ ім. Шевченка. До речі, чи ви знали, що червоний корпус КНУ спочатку був зовсім не червоним, а білим, але його перефарбували за зразком Зимового палацу в Петербурзі?


Я дуже люблю відвідувати старовинні будівлі й усвідомлювати, що декілька століть назад люди ходили тими ж самими вулицями, молились у тих самих церквах. Завжди намагаюсь уявити, як тоді виглядало їхнє життя. Тому мене подвійно розчарувала інформація, що Михайлівський Золотоверхий монастир був зруйнований комуністами у 30-их роках та відбудований вже у незалежній Україні. Основну причину мабуть не треба пояснювати - я ніколи не зрозумію, як можна нищити пам'ятки архітектури, невже не можна було перетворити монастир на музей (цього я звісно також не підтримую, але це б свідчило хоча б про елементарну повагу до культурної спадщини)? На думку тодішньої влади Михайлівський монастир не був достатньо старовинним, щоб займати місце у центрі Києва (було вирішено, що він не є пам'яткою доби Київської Русі, а "лише" українського бароко). Але зараз я не приділяю особливої уваги тому, наскільки старовинні стіни - головне, що помилку було виправлено та що золоті куполи монастиря знову чудово виглядають на фоні блакитного неба.


Неподалік розташований ще один дуже цікавий (принаймні мені, як прихильниці міського транспорту) об'єкт - київський фунікулер. Його було відкрито 1905 року та він став зручним рішенням проблеми зв'язку між Подолом та Верхнім містом. Спочатку він вважався просто одним з маршрутів міського трамваю, а вже зараз кияни та гості міста вважають цей вид транспорту незвичним :) Мені ось цікаво, як він працює - чи в мить, коли верхній вагончик починає спускатися, нижній автоматично починає підійматися? До речі, я пам'ятаю, що ще декілька років назад існували спеціальні жетончики на фунікулер. Такі гарні, що я собі один зберегла на згадку. І мабуть іншим вони теж подобались, бо жетончиків не лишилося. Мені соромно, тим більше, що свій я десь загубила :(

Оскільки я вже почала писати про засоби громадського транспорту у Києві, я не можу не згадати про метрополітен. Ви не бачите у ньому нічого надзвичайного? А я бачу :) Мені подобається довгий перехід між станціями Хрещатик та Майдан Незалежності, особливо ввечері, коли там мало людей. Цікаво йти декілька хвилин через тунель, знаходячись декілька десятків метрів під містом. За деякими даними у Києві розташована найглибша станція метрополітену у світі - це Арсенальна, глибина якої складає 105 метрів. Інші джерела вказують, що у Північній Кореї існує глибша станція, але поки це не перевірено - будемо вірити в український рекорд :)

Цікаво й те, що наступна після Арсенальної станція метро (Дніпро) знаходиться вже на поверхні. А далі - міст метро, по якому можна також ходити пішки (я про це нещодавно дізналась) :) Можна також вийти з метро на станції Гідропарк та підійти до річки, на якій вже майже не лишилось криги. Уявляю, як там гарно у сонячний влітку, коли на острові навколо все зелене, а на іншому березі можна побачити старовинний Київ у всіх яскравих кольорах... Треба буде подивитися через декілька місяців :)

А який сенс їздити до Києва взимку? Можна наприклад поспостерігати за виборами, не обов'язково у ролі офіційного спостерігача :) 8 лютого, на наступний день після другого туру виборів, на Майдані було зовсім спокійно, тим більше, що міська влада заборонила проводити там демонстрації. Зате під ЦВК зібралось чимало прихильників Віктора Федоровича, які були у чудовому настрої та вирішили повідстоювати свій вибір (і схоже, що непогано відстояли). Я постояла там трохи довше години, послухала веселі промови (дядько, якого можете побачити на фотографії, приїхав з Запоріжжя та закликав голосувати за Януковича - мабуть забув, що вибори вже пройшли), а отримавши безкоштовний чай та прапорець з написом "Янукович - наш президент!" вирішила більше не мерзнути й продовжила прогулянку Києвом :)

Минули наступні 3 тижні, відбулася вже інавгурація нового президента, а я змогла подивитися на столицю України з нової перспективи. І це не тому, що Київ змінився, а просто тому, що нарешті вирішила залізти на дзвіницю Софіївського собору. Не зважаючи на те, що я боюсь висоти, я з захопленням дивилась на місто. Щоправда не дуже зрозуміло, навіщо було будувати таку високу дзвіницю, якщо дзвіночки знаходяться майже внизу?... Можливо колись було інакше :)

Зізнаюсь чесно, що у сам день інавгурації (тобто 25 лютого) мені було сумно. І я навіть плакала, мабуть через надмірну сентиментальність. Але я переконана, що все буде добре та вірю, що навіть краще, ніж було до того. Поки що нічого не змінилося - і Майдан такий самий, і Україна залишилась найкращою країною світу (і навіть не намагайтесь зі мною сперечатися) ;), а я все ще не бачила багатьох її куточків. Тому життя продовжується - і чим більш воно схоже на велику подорож, тим краще й цікавіше :)

Зимове Місто Лева

Львів - для мене це набагато більше, ніж просто назва одного з обласних центрів. І набагато більше, ніж старовинне місто з десятками церков, вузькими вуличками, затишними кав'ярнями й особливим діалектом. Це мої перші спогади з України, перші подорожі, яких я могла чекати цілий рік, щоб потім щодня згадувати кожну деталь, кожну мить проведену в улюбленій країні. Оскільки мені вдалося відвідати інші міста лише через 2 роки після першої подорожі в Україну, найяскравіші враження пов'язані саме зі Львовом. Зараз я живу 1350 км звідти й не шкодую про це, бо встигла щиро полюбити вибране мною місто та регіон... Але все ж таки у мене виникає бажання хоча б раз на декілька місяців подолати цю відстань і черговий раз відчути атмосферу Львова... І так само, як 5 років назад, кожні декілька хвилин повторювати подумки "Я в Україні! Я справді в Україні!" :) Можливо цей допис буде не дуже цікавим... Я не збираюсь багато писати про історію Львова та його визначні місця, адже про це місто написано вже майже все. Зате про мої суб'єктивні враження не зможе написати ніхто, крім мене самої :)

Чомусь усі організовані екскурсії Львовом, в яких я колись брала участь (це була єдина можливість потрапити в Україну, оскільки мені ще не було 16 років і їхати сама я не могла) починалися саме біля оперного театру ім. Соломії Крушельницької. Всередину я не потрапляла ще ні разу (і це навіть добре - завдяки цьому я впевнена, що у Львові є ще щось варте уваги, чого я не досі не бачила), але дуже цікавим здається мені сам факт, що на місці, де зараз стоїть львівська опера, ще в 19 сторіччі текла річка Полтва. Оскільки вона була, м'яко кажучи, не дуже чистою, було вирішено, що краще сховати річку під землю - зробити її частиною міської системи каналізації. Зараз важко уявити львівський Проспект Свободи з річкою посередині (до речі, посеред неї був і острів - зараз там знаходиться пл. Міцкевича), але можливо так було б навіть цікавіше?

Цього разу мені вдалося провести у Львові цілих 2 дні. Першого дня погода була типово львівською - падав дощ. Та мені здається, що це вписується настрій міста та зміцнює враження від прогулянки старовинними вуличками. Одна з моїх улюблених - вул. Вірменська, в якої кінці знаходиться досить відома кав'ярня Дзиґа, галерея й драбина до самого неба. Вона подобається майже усім гостям Львова, тому не буду оригінальною, якщо напишу, що завжди повертаюся туди з радістю :) Взагалі вірменський квартал з вірменською церквою (про неї я збираюсь написати окремий допис, якщо вистачить натхнення) - місце унікальне. Зараз там важко зустріти справжніх вірменів - ті, які жили у Львові до другої світової війни, були у великій мірі полонізовані, тому покинули Місто Лева разом з поляками. Тим не менш, чудово зберігся неповторний характер цього району, трохи ізольованого від решти міста.

Щоб збагнути усю красу Львова, варто прогулятися й вечірнім містом. За останні декілька років було прикладено багато зусиль, щоб центр Львова вночі вражав ще більш, ніж удень. Усі будинки на площі Ринок підсвітлені (тільки синьо-жовті світла на вежі Ратуші чомусь не працюють, але сподіваюсь, що скоро вони знову з'являться й підкреслюватимуть патріотизм міста) :), а особливу увагу варто приділити Домініканському собору, який ввечері освітлюється різними кольорами. Але звісно світло - це не єдиний (і зовсім не головний) фактор, створюючий атмосферу вечірнього Львова. Влітку у центрі люди до ночі спілкуються й відпочивають у численних кнайпах, десь грає музика, хтось співає... І місто починає жити своїм життям, зовсім іншим, ніж до заходу сонця. Взимку звичайно не так... Зате на пл. Ринок працює ковзанка, тому можна покататися, роздивляючись вечірній Львів.

Наступного дня місто виглядало вже зовсім інакше, прикрашене снігом, який випав за ніч. Можливо в іншому місті я б і не звернула на це уваги - адже сніг взимку не належить до тих явищ, які можуть дивувати. Але у Львові зимовий краєвид здався мені майже казковим. Ось ще один доказ, що навіть побувавши у даному місті 20 разів, завжди можна відкрити для себе щось нове - іноді завдяки власному бажанню досліджувати нові куточки, а іноді завдяки самій природі :) Такий вид з вікна був у номері в дещо радянському готелі "Арена" (розташованому біля цирку), в якому ми зупинилися з подругою, вирішивши, що Львів вартий того, щоб провести у ньому більше декількох годин. Це ідеальний варіант для тих, кому не потрібні дуже комфортні умови, але хочеться переночувати у Львові за 40 грн з особи (а якщо трішки пощастить - ще й бачити собор св. Юра за вікном). Я неодноразово їздила до Львова на день - іноді гуляла центром міста декілька годин чекаючи поїзда, іноді їздила в сам Львів електричкою з Тернополя, але мені здається, що так можна робити лише у випадку, якщо ви вже встигли досить добре пізнати Львів і хочете просто подарувати собі декілька годин задоволення від короткої прогулянки та львівської кави. Якщо ви ще не були у Львові - навіть двох днів не буде достатньо, щоб відвідати усі визначні місця та відчути дух міста.

Де можна попити найсмачнішої львівської кави? На це питання кожен повинен знайти відповідь сам - для цього необхідно провести у Львові чимало часу, адже у центрі міста на кожному кроці можна знайти кав'ярню та часто з'являються нові. Але є місце, в якому точно варто побувати :) Називається воно Криївкою й знаходиться на площі Ринок 14 (запам'ятайте цю адресу - інакше важко буде знайти, адже криївка має бути прихованою!). Не зважаючи на те, що потрапити в Криївку нелегко - треба знати її місцезнаходження, таємний пароль і ще пройти випробування, щоб довести, що ви - не москаль, вона швидко стала відомою не лише серед львів'ян, але й по всій Україні. Всередині можна відчути себе, як у справжній криївці УПА в часи війни, подивитися старовинні фотографії та самому сфотографуватися з автоматом (і знову у вас з'являється унікальна нагода побачити авторку цього блоґу). Якщо ж питання УПА та визнання Степана Бандери викликає у вас негативні емоції - сприймайте існування Криївки просто як своєрідний жарт над стереотипами - у великій мірі так воно і є :)

<> Трохи сумно було покидати Львів. Прокинулась ностальгія, сентимент, спогади... Але я впевнена, що ще неодноразово завітаю в Місто Лева. Я рада, що живу 1350 км від Львова, тому що завдяки цій відстані кожна поїздка туди є великою подією та я ціную час, проведений там так само, як декілька років назад. Україну неможливо уявити без Львова... Так само неможливо уявити її без Донецька... Тому подорожуючи між Сходом та Заходом я щоразу сильніше відчуваю, як сильно її люблю. І мені б так хотілося довести, що найбільший потенціал і краса України саме у її різноманітті :)

Суми - зовсім не сумне місто :)

Моя карта України знову стала зеленішою :) Чотирнадцятим відвіданим мною регіоном стала Сумська область, яку я свого часу безуспішно шукала на карті десь біля Львова, будучи абсолютно впевненою, що президент Ющенко точно родом з Західної України :) Колись у мене вже була нагода з'їздити в Суми, я тоді відмовилась, а згодом почала шкодувати про це рішення. Але прийшов час виправити цю помилку :) Поки що мені вдалося відвідати лише сам обласний центр, але з вікна дуже повільного поїзда Луганськ-Суми (я ще недавно думала, що на станціях типу "120 км" зупиняються лише електрички, але це виявилось неправдою!) я бачила ліси та мальовничі села з різнокольоровими будиночками, тому я впевнена, що Сумщина варта того, щоб її краще дослідити. Тим не менш, одного дня в Сумах було достатньо, щоб отримати чудові враження :)


Сумський залізничний вокзал досить гарний (для мене це особливо важливо, оскільки мені довелося чекати свого поїзда до 3:40 години ночі), а біля виходу можна побачити цікавий ресторанчик у формі паровозу з радянською червоною зіркою. Але Суми аж ніяк не "радянське" місто. Не зважаючи на те, що воно розташоване у Східній Україні, в декількох десятках кілометрів від російського кордону, у ньому дуже часто можна почути українську мову (ну гаразд, насправді зазвичай це суржик, але ж його різновиди присутні практично у всіх регіонах України) та навіть оголошення на стовпах часто написані українською мовою - таке рідко зустрічається й у Києві. До того ж, тут значно менше "комуністичних" назв вулиць, ніж у інших східних регіонах. Для мене це питання вже не настільки принципове, як декілька років назад, але завжди звертаю увагу на такі деталі :)

Найстаршою кам'яною спорудою в Сумах є Воскресенський собор, який було освячено 1702 року. Однак місто було засноване ще у 1652-1655 роках українськими селянами та козаками Герасима Кондратьєва, переселеними з Правобережної України. Так само, як у випадку Харкова, існує декілька теорій щодо походження назви міста. І знову ж, найбільш ймовірною вважається версія, пов'язана з річкою Сумкою, яка носила це ім'я задовго до заснування міста. Інші ж теорії набагато цікавіші. Особливо популярна легенда про те, що козаки - засновники міста знайшли у річці 3 мисливські сумки з золотом і сприйняли це, як знак благословлення для заснування міста. І хоча історики вважають цю теорію малоймовірною, вона стала настільки поширеною, що на гербі та прапорі міста зображені 3 сумки, а в 2008 році у центрі Сум було відкрито пам'ятник сумці :) Третя версія ще цікавіша - згідно неї назва міста походить від дієслова "сумувати". Козаки сумували, тому що у заснованому ними місті не було дівчат. Цариця Катерина ІІ вирішила їм допомогти та направила в Суми найкрасивіших придворних дам. Завдяки цьому у місті народжувалися дуже гарні діти, а сумчанки з тих пір вважаються (чи самі себе вважають) найкрасивішими серед слов'янських жінок.

Насправді для того, щоб добре пізнати історичний центр Сум, достатньо однієї-двох годин. Старовинні доми вбільшості розташовані уздовж репрезентаційної вул. Соборної. Вона веде від площі Незалежності (на якій можна побачити жахливий приклад соціалістичної архітектури - будинок міської та обласної адміністрації) до Спасо-Преображенського собору - головного православного храму міста. Він особливий тим, що поєднує в собі елементи різних архітектурних стилів - ренесансу, бароко та класицизму.

Серед багатьох цікавих домів на вул. Соборній мені запам'ятався юридичний корпус Української академії банківської справи. Якщо вірити листівкам з видами давнього міста, які мені вдалося придбати на головному поштамті Сум, раніше там знаходилась жіноча гімназія. Навпроти стоїть пам'ятник Шевченку. Пам'ятника Леніну у Сумах я не знайшла, але читала, що він існує, хоча місцеві мешканці періодично його руйнують :)

Ще один символ міста - альтанка, побудована на початку 20 століття мешканцем міста, Матвієм Щавельовим. Якщо уважно придивитися, на її стінках можна знайти символіку трипільської культури, язичництва, єврейські шестикутні зірки та хрест, який крім свого християнського значення може бути також символем порядку. Хоча альтанці вже більше 100 років, ще з тих часів збереглася традиція - щороку у ній грають духові оркестри. Ще одна традиція виникла у останні роки - альтанку щороку перефарбовують і ремонтують.

Зараз Суми - дуже гарне й затишне місто, в якому проживають 304 тисячі мешканців. І хоча воно поступається популярністю двом іншим обласним центрам Північно-Східної України - Чернігову та Полтаві, все одно варто його відвідати. Я скоро вже почну планувати екскурсію Сумщиною - і з задоволенням знову поїду туди :)

Як ближче познайомитись з донецькими тролейбусами?

Тролейбуси... Вони настільки сильно вписались в краєвид великих та середніх українських міст, що важко уявити їхні вулиці без "троліків". Можливо тому вони не викликають особливих емоцій у пересічних українців і помалу програвають конкуренцію швидшим та комфортнішим маршруткам. Моє ставлення до тролейбусів дещо інше. Оскільки у Польщі тролейбуси можна зустріти лише у трьох містах, я до приїзду в Україну я ні разу на них не їздила. І ймовірно саме тому цей "новий" вид транспорту скоро став моїм улюбленим :)


Однак людей, які з народження живуть в Україні, навряд чи може зацікавити сам факт існування тролейбусів. Адже здається, що вони були тут завжди... Вони повільні, часто переповнені, а "роги" злітають зазвичай саме тоді, коли ми кудись поспішаємо. І зовсім не дивує факт, що особливо молоде покоління недооцінює тролейбуси. На щастя це може змінитися - у донеччан нещодавно з'явилась можливість дізнатися багато цікавого про історію місцевих тролейбусів: з нагоди 70 річниці першого рейсу, який був здійснений в новорічну ніч 1940 року, відкрився музей електротранспорту.


Музей знаходиться у тролейбусному депо №2 м. Донецька (пр. Червоногвардійський 42). Така екскурсія може стати мотивацією для того, щоб цілий день користатися виключно електротранспортом, тому підкажу, що найкраще доїхати туди з пр. Миру - спочатку їдемо тролейбусом №8 до кінцевої зупинки, а там пересідаємо на №11 і через декілька хвилин бачимо депо з правого боку :) Тоді нас чекає найскладніший момент - щоб зайти на територію депо необхідно отримати пропуск, а охоронці можуть бути здивовані нашим бажанням відвідати музей, у якого існуванні вони самі не впевнені. Отримавши пропуск, можна трохи прогулятися по депо, а вхід у музей веде через цех, в якому лагодять пошкоджені тролейбуси.


Сам музей лише починає розвиватися і поки що його стаціонарна частина складається з однієї кімнати, в якій знаходяться різноманітні експонати. Тут можна знайти моделі тролейбусів, які здійснюють рейси вулицями Донецька, форму водіїв 60-их - 80-их років, нагороди й грамоти, якими нагороджувалося депо та його працівники, а також сотні фотографій, які надають відвідувачам уяву про історію та насичене подіями життя донецького електротранспорту. Свідомість, що є люди, які декілька десятків років присвятили його розвитку, а тролейбуси - це їхнє справжнє захоплення, може викликати здивування, але й щиру повагу.


Заходячи у музей я подумала, що у ньому стоїть стінка тролейбуса й мені стало його дуже шкода. Але, як виявилось, при створенні музею не постраждав жоден "рогатий" - він просто не справжній :) Ідея створення музею та його оформлення належить наймолодшому водієві депо №2, 19-річній Марії Кайряк. Її тролейбус є одночасно другою частиною музею - у ньому можна подивитися старовинні фотографії, ознайомитись з маршрутами донецького тролейбусу й послухати інформацію про визначні місця Донецька. На жаль, мені ще не пощастило потрапити в тролейбус-музей, але знаю, що на вихідних він ходить по вул. Артема, а в будні дні - по маршруту №8.


А звичайні донецькі тролейбуси чекають кращих часів. На жаль, у тролейбусно-трамвайного управління не вистачає коштів на капітальний ремонт старих тролейбусів, а тим більше на те, щоб купувати нові. Щоправда минулого року на найпрестижнішому маршруті №2 з'явилось декілька новеньких "троліків", але це не те ж саме. Старі тролейбуси мають свою душу та історію, якою вони з радістю з нами поділяться, якщо ми хоч іноді їм допомагатимемо. Я сама зазвичай їжджу на маршрутках, тому що майже ніколи не прокидаюсь вчасно, а поїздка на рогатому електротранспорті вимагає часу. Але ж є моменти, коли ми нікуди не поспішаємо... Тоді варто дозволити старенькому тролейбусу розповісти нам про своє життя й щоденні подорожі нашим містом :)

Єнакієве

Назва цього міста відома мені ще з часів виборів 2004, коли я зацікавилась Україною. Про саме місто я не знала нічого понад те, що воно розташоване у Донецькій області та що у ньому народився один з кандидатів в президенти, але цього було достатньо, щоб воно асоціювалося у мене дуже погано. Якби ви тоді у мене запитали - я б з впевненістю відповіла, що не поїду туди ніколи в житті! :)
Однак минуло 5 років, змінилось моє місце проживання, а мої погляди вже не настільки радикальні, як колись (мабуть, я подорослішала), дещо змінилась і ситуація в країні, тому за декілька днів до другого туру президентських виборів 2010 я відвідала Єнакієве :)


На в'їзді у місто можна побачити абсолютно аполітичну соціальну рекламу, яка заохочує єнакіївців вибрати свого президента, зовсім не підказуючи, за кого вони повинні віддати свій голос ;) Трохи далі стоїть один з символів міста - величезний сталевар. Історія виникнення Єнакієвого досить типова для міст Донбасу. Датою заснування міста вважається 1782 рік, коли у списку населених пунктів Російської імперії вперше з'явилась Федорівка (Гапурівка) та декілька інших сіл, розташованих на території сучасного міста. У 1858 році там було відкрито першу кам'яновугільну шахту. Одночасно почалось будівництво Петровського чавуноплавильного заводу, який згодом був закритий через нестачу фінансування. Однак вже в 1897 році роботу почав новий металургійний завод, побудований російсько-бельгійським акціонерним товариством. Будівництвом керував інженер Ф. Є. Єнакієв, в честь якого було перейменовано селище. Статус міста воно отримало у 1925 році.


Металургія досі відіграє важливу роль у житті міста, яке зараз має 104 тисячі населення. Я впевнена, що з Єнакіївським Металургійним Заводом так чи інакше стикаються щодня не лише його працівники, але й усі мешканці міста. Завод видно з самого центру міста, а характерний запах диму відчувається навіть у досить віддалених районах. Забруднення повітря лишається на небезпечному для здоров'я рівні, не зважаючи на те, що зараз багато промислових підприємств працюють не на повну потужність.


Не зважаючи на це, люди живуть навіть у декількох кроках від заводу. Під час прогулянки цією частиною міста, яка ймовірно є найдавнішою, можна знайти немало прикладів цікавих будинків, здебільшого у індустріальному стилі. Але ще більше враження контрасту викликає ця дерев'яна хата, яка знаходиться приблизно в 100 метрах від ЄМЗ. Мені важко уявити життя в таких умовах, хоча я пам'ятаю, що ще рік назад донецьке повітря здавалось мені дуже забрудненим, а зараз я цього зовсім не помічаю. Ще один доказ, що людина здатна майже до всього звикнути...


Без сумніву, одним з найгарніших будинків у місті є нещодавно побудована Свято-Георгіївська церква. В інтернеті я знайшла інформацію, що дзвони храму подарував найвідоміший єнакіївець - ось як можна підняти свій політичний рейтинг та водночас зробити щось корисне для рідного міста :)
Мої враження від поїздки у Єнакієве загалом позитивні (можливо тому, що я очікувала гіршого). Місто відносно невелике й не дуже шумне, у ньому є затишні парки, різноманітна архітектура та гарні краєвиди, оскільки місто знаходиться на пагорбі. Звісно, негативно вражає екологічна ситуація, а особисто мене також майже цілковита відсутність української мови. Якщо у Донецьку та інших містах області її можна часто присутня хоча б на вивісках чи у назвах магазинів, у Єнакієвому україномовні назви зустрічаються вкрай рідко. Не знаю, чим це зумовлено.


А це - спеціальний бонус з нагоди виборів ;) Унікальна нагода побачити авторку блоґу разом з єнакіївським сталеваром! :) Сподіваюся, що мій блоґ надалі може вважатися аполітичним - повірте мені, важко писати про Єнакієве зовсім без натяків на політику, особливо за 3 дні до виборів :) І щоб ви не подумали, що я необ'єктивна - у Дніпропетровську я також була (ще у жовтні минулого року) - колись обов'язково розповім! :) До зустрічі після виборів! :)

Чому варто їздити на Азовське море взимку?

Моє ставлення до моря ще з дитинства було дуже упередженим. Я майже щороку їздила з батьками на Балтійське море, яке асоціювалося у мене з нудними курортами, натовпом людей, гучною музикою та бездіяльністю. Тому я ніколи не ставила собі за мету побувати на морі в Україні. Але у червні минулого року я вирішила, що перебуваючи 120 км від моря, варто все ж таки до нього з'їздити. Таким чином я вперше потрапила на Азовське море. На питання, чи мені сподобалось, можу відповісти, що з тих пір я встигла побувати на Азовському морі вже 13 разів і стала його великою прихильницею :)


Азовське море є унікальним з багатьох причин. По-перше, Азовське море наймілкіше у світі - його глибина не перевищує 14 м (для порівняння - максимальна глибина Чорного моря: 2210 м). По-друге, воно є найбільш континентальним - тобто воно найбільш віддалене від океану серед усіх морів світу. По-третє, води Азовського моря містять відносно мало солі, тому воно легко замерзає, особливо уздовж північного узбережжя. Це створює неповторну можливість прогулятися по зимовому морю :)


На початку січня лід був ще не достатньо товстим для того, щоб впевнено по ньому ходити. Якби я не знала, що у Маріуполі море зовсім мілке, я б навряд чи наважилась на таку прогулянку. Дуже цікаво було ступати по крижинках різних форм та розмірів, однак додому я поверталась у мокрому взутті :) Море тільки починало замерзати - лід сягав приблизно 200 метрів від берега. В таких умовах ходити по морю досить небезпечно без достовірної інформації про глибину, хоча мабуть саме тоді, у процесі замерзання, воно найбільш вражає.


Через 3 тижні море було вже покрите міцним льодом і шаром снігу до самого обрію. Блакитне небо та море блискучого снігу можуть моментально підняти настрій, а у мене навіть викликають ейфорію :) Щоправда, особливо при сонячній погоді видно, що безхмарне небо над Маріуполем не зовсім блакитного кольору... У місті розташовані два величезні металургійні комбінати. Один з них (Азовсталь), був побудований у 30-их роках минулого сторіччя на самому березі Азовського моря. Ця локалізація виявилась дуже невдалою. У море щорічно потрапляють мільйони м³ стічних вод, які місять чимало токсичних речовин. Оскільки обмін води між Азовським та Чорним морями триває 60-80 років, забруднення акумулюється в Азові. До того ж, локалізацію комбінату було вибрано без урахування рози вітрів. Внаслідок цього більшість викидів (цей "чудовий" червоний дим, який можете побачити на фотографії) потрапляє над густозаселені райони Маріуполя. Звісно, Азовсталь - це лише одна з декількох екологічних проблем міста, але більше не розповідатиму, адже насправді не все так страшно - і навіть купатися у морі на пляжі біля металургійного комбінату можна, я неодноразово перевіряла це на собі :)


Тим не менш, на узбережжі Азовського моря в Донецькій області можна знайти й екологічно чисті місця. Я нещодавно вперше побувала у Новоазовську - невеликому містечку, розташованому приблизно 40 км на схід від Маріуполя, недалеко від кордону з Росією. Мені вдалося провести там лише півтора години з огляду на проблеми з транспортом (однак влітку кількість автобусних рейсів з приморських курортів до обласного центру значно збільшується), але у мене склалося враження, що Новоазовськ - це справді затишне місце для відпочинку, а водночас не зовсім відірване від цивілізації - все ж таки це райцентр з 12 тис. мешканців.


Якщо ви ще ні разу не були на морі в Україні - раджу вам спочатку з'їздити на Азов, а вже потім на Чорне - так набагато цікавіше :) Я вже встигла познайомитись з Чорним морем, але все одно мені більш до вподоби Азовське - і не знаю, чи основна причина в тому, що воно майже поруч, чи можливо в тому, що я його побачила першим :) Тому подумайте, можливо замість того, щоб зайвий раз їхати в Крим, варто побувати трішки східніше та побачити щось нове? І не лише влітку :)