Багато вражень від Києва та зовсім трішки політики

За останні 2 місяці я встигла побувати у Києві вже тричі та кожного разу збиралася написати щось цікаве у свій блоґ. Та мене зупиняли дві проблеми: по-перше, важко написати щось оригінальне про настільки велике та відоме місто. По-друге, мої зимові поїздки у столицю відбувались під час важливих політичних подій (два тури виборів та інавгурація нового президента), а мій блоґ мав бути абсолютно аполітичним. Та чим більше я тут пишу, тим менш вважаю доцільним дотримування чітких правил. Тому я вирішила більше не перейматися довжиною дописів, надмірною кількістю фотографій чи униканням політики - так буде природніше. Сподіваюся, що це не вплине негативно на ваші враження від цього блоґу :)


Майдан Незалежності - це перше, що асоціюється у мене з Києвом. Я досі пам'ятаю, як щодня дивилась новини, в яких більшість часу та уваги присвячувалося Помаранчевій Революції, як я вивчала перші українські слова... Так, гарні були часи, а я вже стаю сентиментальною... І якщо на початку 2005 року моєю заповітною мрією було просто потрапити в Україну, то через деякий час мені захотілося побачити її столицю й місце, з якого почалося моє захоплення. Я приїхала до Києва влітку 2007 року (тоді мені ще здавалося, що я знаходжуся дуже далеко на схід), сіла на метро на станції Вокзальна, вийшла на Хрещатику (чомусь я тоді вийшла на вулицю Інститутську), спустилася вниз і... "Невже це Майдан Незалежності?! Такий маленький?!"... Я згадала те, що бачила в новинах, порівняла з дійсністю та дійшла до висновку, що це те ж саме місце, просто в іншому масштабі. Переконалася, що по телебаченню все виглядає набагато більшим та ефективнішим, ніж воно є насправді. Не зважаючи на те, що мене тоді в Україні не було й на 5 років, що минули, я лишилась небайдужою до цього місця. 17 січня 2010, у день першого туру виборів, я гуляла Києвом під снігом, подивилась новорічну ялинку на Майдані й думала про те, що невідмінно щось закінчується.

Минули 3 тижні, минуло й розчарування результатами першого туру, які на жаль не могли мене здивувати... Та я знову приїхала до Києва, цього разу на цілих 3 дні. Мені вдалося подивитися між іншим університет, в якому я раніше збиралась вчитися (і ще рік назад була майже впевнена, що житиму й навчатимусь у Києві). Та я вірю, що зробила правильний вибір і не відчула жодного жалю, проходячи повз КНУ ім. Шевченка. До речі, чи ви знали, що червоний корпус КНУ спочатку був зовсім не червоним, а білим, але його перефарбували за зразком Зимового палацу в Петербурзі?


Я дуже люблю відвідувати старовинні будівлі й усвідомлювати, що декілька століть назад люди ходили тими ж самими вулицями, молились у тих самих церквах. Завжди намагаюсь уявити, як тоді виглядало їхнє життя. Тому мене подвійно розчарувала інформація, що Михайлівський Золотоверхий монастир був зруйнований комуністами у 30-их роках та відбудований вже у незалежній Україні. Основну причину мабуть не треба пояснювати - я ніколи не зрозумію, як можна нищити пам'ятки архітектури, невже не можна було перетворити монастир на музей (цього я звісно також не підтримую, але це б свідчило хоча б про елементарну повагу до культурної спадщини)? На думку тодішньої влади Михайлівський монастир не був достатньо старовинним, щоб займати місце у центрі Києва (було вирішено, що він не є пам'яткою доби Київської Русі, а "лише" українського бароко). Але зараз я не приділяю особливої уваги тому, наскільки старовинні стіни - головне, що помилку було виправлено та що золоті куполи монастиря знову чудово виглядають на фоні блакитного неба.


Неподалік розташований ще один дуже цікавий (принаймні мені, як прихильниці міського транспорту) об'єкт - київський фунікулер. Його було відкрито 1905 року та він став зручним рішенням проблеми зв'язку між Подолом та Верхнім містом. Спочатку він вважався просто одним з маршрутів міського трамваю, а вже зараз кияни та гості міста вважають цей вид транспорту незвичним :) Мені ось цікаво, як він працює - чи в мить, коли верхній вагончик починає спускатися, нижній автоматично починає підійматися? До речі, я пам'ятаю, що ще декілька років назад існували спеціальні жетончики на фунікулер. Такі гарні, що я собі один зберегла на згадку. І мабуть іншим вони теж подобались, бо жетончиків не лишилося. Мені соромно, тим більше, що свій я десь загубила :(

Оскільки я вже почала писати про засоби громадського транспорту у Києві, я не можу не згадати про метрополітен. Ви не бачите у ньому нічого надзвичайного? А я бачу :) Мені подобається довгий перехід між станціями Хрещатик та Майдан Незалежності, особливо ввечері, коли там мало людей. Цікаво йти декілька хвилин через тунель, знаходячись декілька десятків метрів під містом. За деякими даними у Києві розташована найглибша станція метрополітену у світі - це Арсенальна, глибина якої складає 105 метрів. Інші джерела вказують, що у Північній Кореї існує глибша станція, але поки це не перевірено - будемо вірити в український рекорд :)

Цікаво й те, що наступна після Арсенальної станція метро (Дніпро) знаходиться вже на поверхні. А далі - міст метро, по якому можна також ходити пішки (я про це нещодавно дізналась) :) Можна також вийти з метро на станції Гідропарк та підійти до річки, на якій вже майже не лишилось криги. Уявляю, як там гарно у сонячний влітку, коли на острові навколо все зелене, а на іншому березі можна побачити старовинний Київ у всіх яскравих кольорах... Треба буде подивитися через декілька місяців :)

А який сенс їздити до Києва взимку? Можна наприклад поспостерігати за виборами, не обов'язково у ролі офіційного спостерігача :) 8 лютого, на наступний день після другого туру виборів, на Майдані було зовсім спокійно, тим більше, що міська влада заборонила проводити там демонстрації. Зате під ЦВК зібралось чимало прихильників Віктора Федоровича, які були у чудовому настрої та вирішили повідстоювати свій вибір (і схоже, що непогано відстояли). Я постояла там трохи довше години, послухала веселі промови (дядько, якого можете побачити на фотографії, приїхав з Запоріжжя та закликав голосувати за Януковича - мабуть забув, що вибори вже пройшли), а отримавши безкоштовний чай та прапорець з написом "Янукович - наш президент!" вирішила більше не мерзнути й продовжила прогулянку Києвом :)

Минули наступні 3 тижні, відбулася вже інавгурація нового президента, а я змогла подивитися на столицю України з нової перспективи. І це не тому, що Київ змінився, а просто тому, що нарешті вирішила залізти на дзвіницю Софіївського собору. Не зважаючи на те, що я боюсь висоти, я з захопленням дивилась на місто. Щоправда не дуже зрозуміло, навіщо було будувати таку високу дзвіницю, якщо дзвіночки знаходяться майже внизу?... Можливо колись було інакше :)

Зізнаюсь чесно, що у сам день інавгурації (тобто 25 лютого) мені було сумно. І я навіть плакала, мабуть через надмірну сентиментальність. Але я переконана, що все буде добре та вірю, що навіть краще, ніж було до того. Поки що нічого не змінилося - і Майдан такий самий, і Україна залишилась найкращою країною світу (і навіть не намагайтесь зі мною сперечатися) ;), а я все ще не бачила багатьох її куточків. Тому життя продовжується - і чим більш воно схоже на велику подорож, тим краще й цікавіше :)